вівторок, 26 лютого 2019 р.

Навіщо світові гуцули? Окремі дослідження Fun-Route




Fun-Route продовжує досліджувати історію предків. Хто є ми і наші предки насправді? І чому саме на Гуцульщині найбільш збережені етнічний побут та традиції? Попри всю свою відмінність вiд решти українцiв, навiть своїх найближчих сусiдiв, гуцули стали оберегом усiєї нацiї. Образ карпатця символiзує Україну нарiвнi з образом козака з пiвденного степу.



Рiзниця лише в тiм, що гуцул живе i дише на повнi груди, а козак став надбанням iсторiї. 



Бунтарi й першопрохiдцi

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдаван i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. “Гоц” або “гуцул” означало буквально “розбiйник”. I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших – навпаки: горяни звикли цiлком “забирати в багатих i роздавати бiдним”. Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання “пан” тут досi не вживається. “Справедливим розподiлом” промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк – легендарнi українськi бунтарi. Та і перша письмова згадка слова “гуцул” пов’язана iз заколотом.

У документах 1754 року значиться, що якась “гуцулка” буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…


Але, хто ж тi “гоци” i “гуцули”? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично – козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї – енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть  етнографiв сходяться на тому, що гуцули – це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. 




Самi себе гуцули називали “ирстєни” – схоже на “християни”, а можливо, навiть на староруське “крестьяне”, тобто “селяни”, “поселяни” – тi, хто заселював гори. Вони казали про себе: “Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували”. Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник – “гуцул”. Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Є й такий варiант: не “гуцул” – розбiйник, а “кучул” – кочiвник. Ну звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору – на полонини, де трави шовкові та випас для “товару” файний, а восени – в долини, де на них чекали хати та сiм’ї.

Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.


“Трошки дикi” французи

Звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку?

Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через
Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули – нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина – Галлiя (тепер Францiя) – Галiсiя в Iспанiї – Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське “дана-дана”. Або вiзьмiть “їдальну жабу” – є й така в Карпатах. Ось вам i “провансальський делiкатес”! А ще там живе Лiсовик – викапаний галльський Сатир…

Ба більше, є ще й  серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат – вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я – слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами – дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. 
Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там “гоцами”, “гуцулами”…

Така-то бiда в гуцулiв…

Як воно сталося, що саме гуцули вважаються мало не символом усього українства, його вiдродження? Секрет нехитрий – просто вони ЗБЕРЕЖЕНI. Як етнос, як культура, як цiлiснi особистостi. Вони точно знають, ким є, а сучаснiй людинi цього дуже бракує. 

Чому гуцули збереглися? Тому, що це гiрський народ. Сюди менше потикається цивiлiзацiя в особi усiлякого людського непотребу. Тут суворi умови iснування залишають спосiб життя незмiнним. Тут так гарно i так до всього того звикаєш, що нiколи не поїдеш звiдси назавжди, якщо на цiй землi народився.

Та й чого в Карпатах не жити? Влiтку – хоч i тяжка селянська праця, зате серед казкової природи. Взимку ж навпаки – роботи небагато, сиди й займайся творчiстю: вишивай, розписуй писанки, складай пiснi, вiдзначай численнi та яскравi свята. Цей одвiчний цикл побутує на Гуцульщинi й досi. Парадокс: нестача землi породжує тягу до всякого народного ремесла. Основа ж гуцульського iснування – це тваринництво, оскiльки орної землi в Карпатах дуже обмаль. Свiй “товар” (худобу тобто) люди годують iз пасовиськ i сiнокосiв.  Гуцули вирощують худобу, стрижуть вовну, виробляють усiляку естетику. З того й живуть. I так буде завжди. Це диктує гiрське життя. Його вимоги такi жорсткi, що змушують i людину ставати гострою. Нiхто чужий мiж гуцулiв не вживається. Просимо тiльки не плутати з гостюванням.

Приймають тут так, нiби ти не просто собi допитливий турист, а найпочеснiша особа. Стелитимуть i годуватимуть, не спитавши, хто ти i звiдки, поки сам не скажеш. Але жити, мiшатися з ними… Чужих до громади не приймають. Така-то бiда в гуцулiв…


Який же вiн – той загадковий гуцул?

Високий, має типово римський нiс, чорне й по-кiнському цупке волосся, але свiтле обличчя й вузькуватi темнi, зрiдка блакитнi очi.

Довгi ноги й руки з довгими пальцями. Жiнка – маленька, струнка, весела, жвава, гарної вроди. Дуже бистрi в рухах, рiшеннях i розмовi. I красиво вбранi – це неодмiнно.

Гуцули страшенно люблять одяг i мають до нього великий смак. Яскраво вбираються й чоловiки – навiть iз золотим оздобленням. У давнину одяг був надзвичайно дорогий, передавався з поколiння у поколiння. I гуцул гуцула мiг убити за нього. А ще – за зброю.

Вважалося, що озброєний гуцул – нормально одягнений гуцул. Якщо за своїм широким поясом маєш лише два пiстолi, то ти, певно, бiдний чоловiк. Стрiляти люблять i досi: на Водохрещi, на храм. Звiсно, лише вгору. I люблять себе показати. Гуцул ходить свiтами, не лише щоб людей подивитись, а й щоб його побачили – як гарно вiн убраний, як гордо танцює, як вправно вмiє працювати. Подекуди оселя в цих людей – нiби суцiльна свiтлиця, вся у вишиваних рушниках, килимах i рiзьбленнi. 

Гуцул волелюбний i самостiйний. Не потерпить жодних вказiвок збоку, сам собi голова. Вiн має перебiльшене почуття гiдностi (якщо гiдностi взагалi може бути забагато). Звiсно, зараз нiхто зi зброєю нi на кого не кидається, а ранiше часто доходило до “головництва” (це коли топiрцем по головi). 


Люди це гарячi до безмежжя, але й напрочуд делiкатнi, умiють себе стримати. Дуже ввiчливi, з генетичною внутрiшньою культурою. Звертаються виключно на “ви”, хай навiть до хлоп’яка-шестикласника. I вiд того, що дуже гарячi, гуцули здавна не пили спиртного. На все весiлля (двiстi чи й бiльше людей!) виставляли чвертку горiлки. З однiєї чарочки всi накуштуються й кажуть: “Понюхав корка”. Але якщо хто примудрявся випити, то часом ставав дуже буйним. Мiг приревнувати, розгнiватись – i за топiрець… Що було, те було, вбивали запросто, але – “справедливо”. Адже гуцули були й залишаються глибоко вiруючими християнами. Стiльки церковних свят, як у них, немає нiде.

Були язичниками, жили серед природи – Божого творива. Усi коляди, маланки-щедрiвки просякнутi бiблiйним змiстом, але знайшлося в них мiсце й сонцю, вiтру, дощу. На Юрiя пускають з верхiв запалене кочело-колесо, як цього ж дня робили в язичницькi часи. I якщо на бiльшостi територiї України войовничий атеїзм знiвелював i язичництво, й християнство, то тут вони спiвживуть у гармонiї чи, коли хочете, в моднiй нинi еклектицi. Надто вже багато мiфiв про наших любих горян. Почалося все з надднiпрянця Коцюбинського та його “Тiней забутих предкiв”. Цей твір, а потiм усесвiтньо вiдомий фiльм вiрменина Параджанова створили дуже таємничий образ “дикого” гуцула.


Що станеться з гуцульською традицiєю? 

Fun-Route вважають, що  гуцульство житиме i, значить, не стоятиме на мiсцi. Жорсткi рамки гiрського побуту не дадуть розсипатися на друзки. Кептар залишиться на плечах, бо легкий i добре захищає од вiтру. А ще до нього так личать найсучаснiшi джинси. Авто не замiнить коня, бо той пройде там, де технiка безсила i взагалi недоречна. А гуцульськi музиканти й далi гратимуть по весiллях почергово на електронiцi й на автентицi.

Туризм гуцулiв теж не зiпсує. Навпаки, туризм зачiпає улюблену струнку горянина – «показати себе».  Плюс усе гуцульське, i це факт, дуже добре пристосовується до сучасностi, залишаючись собою. Навiть у Америцi можна побачити речi з Карпат, пiдпасованi за останнiми велiннями моди. Гуцули пишаються, що вони в центрi Європи , вiльнi, гарнi і щасливі.



неділю, 24 лютого 2019 р.

Вікно в Європу - неймовірна історія будівництва Транскарпатської залізниці

Будь-яка подорож розпочинається і закінчується станцією. Чи то автобусною, а чи залізничною. Неабияку зацікавленість у команди Fun-Route, викликало питання про будівництво та створення залізниці. Тому, що на нашу думку подорожувати потягом набагато цікавіше. Тут відкриваються незабутні краєвиди, чого не можна побачити наприклад з автобуса.
Залізницю в Карпатах вирішили будувати понад  сто років тому. У серпні цього року буде 125 років, як перший потяг з Рахова вирушив у Європу.


ПРОЕКТ РЕАЛІЗОВУВАЛИ ІТАЛІЙЦІ 

Інтенсивний розвиток промисловості величезної за розмірами держави, якою була Австро-Угорщина в кінці ХІХ століття, спричинив зростання потреб у багатих лісових ресурсах Гуцульської Рахівщини, що тоді, як і все історичне Закарпаття, входила до складу імперії Габсбургів. А щоб краще використовувати природні багатства Східних Карпат, імператор Франц Йосиф І доручив уряду спорудити залізницю, яка мала пройти вздовж русла річки Тиса. За даними літературних джерел, саме у 1870 році у Віденському парламенті була розглянута імператорська ідея будівництва Транскарпатської залізниці. Згодом було представлено і затверджено проект проміжної ширококолійної залізничної гілки Сігет Мармароський — Требушани — Ясіня, яка би мала з’єднатися за Карпатським перевалом із гілкою Воронєнка — Надвірна — Станіслав (тепер Івано-Франківськ) у Галичині, яку тоді також запланували прокладати. 

Аби побудувати залізницю у складній гірській місцевості Рахівщини, потрібні були вправні спеціалісти. Саме тому з усіх куточків імперії були запрошені кваліфіковані інженери-будівельники різних національностей: німці, угорці, австрійці, чехи... Також на державному рівні було прийнято рішення запросити таких спеціалістів з Італії, переважно з північних гірських земель, які частково тоді також входили до Австро-Угорщини. Там вони у свій час добре зарекомендували себе при прокладанні перших залізниць, зокрема мостів, тунелів, підпірних стінок та акведуків із тесаного каменю у схожій гірській місцевості Альп. Італійські майстри на той час славилися як найкращі в Європі майстри-каменотеси, володіли технологією так званої чистої кам’яної кладки, яку застосовували при будівництві аркових кам’яних мостів і тунелів. Все це, з приходом у Східні Карпати, вони й будували. 


Письмових джерел про спорудження залізниці у згаданій місцевості небагато, але якщо до них додати спогади старожилів, то вони разом дають можливість більш-менш повно висвітлити цю історичну подію. 

Будівництво залізниці взяла на себе компанія «Г. Грегенсен і сини» (Gregensen G. йs Fiai). Прокладати цю гілку розпочали від міста Сігет, яке на той час було центром Марамороського комітату (жупи), до складу якого тоді входив і Рахівський або Тисодолинянський округ — Тісовилдь (Tiszavőldy). Щоб її збудувати, необхідно було провести великі підготовчі роботи, зокрема зробити земляні насипи з високими схилами в ущелинах, розрити землю в гористих місцях, в окремих із них за допомогою вибухівки підривати скелі тощо. Як зазначає один із дослідників тих часів Еде Перл, на відрізку Требушани — Ясіня в цілому земляних і скельних робіт було проведено в об’ємах 2 608 800 кубічних метрів, викладено з тесаного каменю підпірних прибережних стінок 392 700 м3. Загальний кошторис будівництва складав 13 500 000 форинтів. 

Під час прокладання залізниці були споруджені численні мости, п’ять тунелів та інших інженерних споруд, 13 залізничних станцій і проміжних зупинок, серед яких найбільшими є Ясіня, Рахів, Берлибаш, Вішовилдь (що тепер у Румунії). Вздовж колії також збудували численні кам’яні будинки (так звані «бохтарні»), більшість із яких і сьогодні служать житлом для працюючих на залізниці. Шпали виготовляли на встановлених ними пилорамах тільки з твердолистяних порід дерев. Поблизу станції Берлибаш знаходився склад із костилями (цвяхами) для прикріплювання рельсів до шпал, які можливо і дали назву селу, що сьогодні зветься Костилівкою. 


Факт. За розповідями старожилів та згідно з інформацією з деяких історичних праць, зокрема авторів Перла і Горвата, відомо про трагічні сторінки будівництва залізниці. Крім загибелі окремих будівничих, тут серед працюючих були зафіксовані спалахи епідемій холери, тифу й кору, від яких робітники масово гинули. Лікарні були переповнені хворими, стан справ щодо кількості захворювань серед працюючих не розголошувався. Згідно з наведеними офіційними даними, на які вказує Горват, у 1893—1894 роках на будівництві залізничної гілки Мармароський Сігет — Требушани — Ясіня серед працюючих було зафіксовано 1847 хворих. Згідно з поданим звітом урядової комісії й дирекції держзалізниці Австро-Угорщини, були два спалахи епідемії. Під час першого спалаху холери з 22 липня по 19 жовтня 1893 року протягом 89 днів захворів 1481 працюючий, з яких 434 померли (28 %), в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 16-17 робітників, а помирали 4-5 чоловік. Другий спалах холери стався 7 серпня — 23 листопада 1894 року. Протягом 109 днів захворіли 366, а 128 людей померли. 


Разом протягом двох спалахів епідемії за 198 днів захворіли 1847 працюючих, з яких 562 померли (32 відсотки). 

Особливо лютували хвороби, за спогадами старожилів, серед будівельників у межах залізничної станції Берлибаш, де було змінене русло річки Тиса, що призвело до розмивання водою місцевого цвинтаря. Це і могло стати однією з причин спалаху епідемії. 

Як згадують місцеві старожили, померлих під час епідемії ховали у братських могилах. Такі є в Діловому (на Білопотоцькому кладовищі і в урочищі «Нориця», що знаходиться поблизу сучасного кордону з Румунією), у Рахові (за залізничним вокзалом), у Квасах (в урочищі «Чопаш»), у Лазещині (в урочищах «Барачище», «Пансиргауз») тощо. На жаль, нині всі ці поховання занедбані, на них відсутні надгробки чи хрести і тільки окремі старожили ще можуть згадати про те, що саме на цьому місці були поховані будівничі залізниці. Серед померлих — найбільше італійців. 

Із поступовим призупиненням епідемії компанія «Gregensen G. йs Fiai» поновила будівництво залізниці. Але для того, щоб вчасно закінчити її, з квітня по вересень 1894 року тут були задіяні 14 289 робітників — на один кілометр 186 чоловік. Для порівняння, в той же період на будівництві суміжної гілки Воронєнка — Надвірна — Станіслав на одному кілометрі працювали лише 66 робітників. 

Отже, відомо, що основну кваліфіковану роботу, зокрема зі спорудження мостів і тунелів, виконували італійські спеціалісти. На жаль, на сьогодні збереглися небагато історичних джерел з іменами тих італійців, хто будував, проектував і керував будівництвом залізниці. За офіційними даними Рахівської райдержадміністрації, на залізничній гілці працювали близько 16 тисяч італійців та спеціалістів із інших країн Європи. 

Після завершення будівництва через ті чи інші причини не всі італійці повернулися до Італії. Австро-угорська влада була зацікавлена в тому, щоб окремі молоді спеціалісти залишилися обслуговувати новозбудовану залізничну гілку. 

Факт. За деякими віднайденими старими документами та розповідями нащадків удалося встановити імена десятьох італійців, що приїхали з Італії й залишилися жити в селі Требушани (сучасна назва села — Ділове): Джованні Андреа Буцці, Луїджі Анджело Корадіні, Марія Піціні, Стефано Мартіглоні, Джузеппе Делізотті, Едуардо Делізотті, Карло Манфреді, Луїджі Мартінелло, Кубі Зондонелло, Карло Монті. 


КЕРУВАВ РОБОТАМИ ГУЦУЛ ВАСИЛЬ ПОПАДЮК-БАЗЬ 

Залучали до будівництва і місцевих мешканців, які виконували некваліфіковані роботи, зокрема насипали земляні вали, транспортували шпали і каміння, рубали ліс... Людська пам’ять їх прізвища в абсолютній більшості не зберегла. До нашого часу дійшло, що багато на залізниці працювало жителів Ясіня та Рахова, які брали також участь у плануванні залізничних станцій. Головним порадником і організатором робіт тут був місцевий гуцул Василь Попадюк-Базь, знання якого перевірила й затвердила на цій посаді урядова австро-угорська комісія. За спогадами старожилів працювали також на спорудженні залізниці Дмитро Семенюк із Берлибаша, Іван Прокоп’юк із Рахова та інші. 

Як бачимо, залізниця будувалася за вкрай важких умов. Можна собі тільки уявити, якою надзвичайно складною була ця робота, що велася одночасно майже на всіх ділянках, тим паче за відсутності потужної техніки. Складний гірський рельєф, численні скельні виходи, швидка течія річки Тиса та її численних приток-потоків значно ускладнювали будівництво. І сьогодні вражає міцність підпірних прибережних стінок і акведуків, викладених вручну з тесаного каменю, що за століття витримали не один паводок бурхливих, а по раз і грізних гірських вод. Достовірно відомо, що компанія «Г. Грегенсен і сини» докладала всіх зусиль, щоб завершити будівництво залізничної гілки вчасно, але без допомоги держави не обійшлося. І як наслідок, перший пробний потяг тут проїхав у серпні 1894-го, тобто цього року відбудеться 125 років. Рух потяга викликав неабияку цікавість серед місцевого населення. Офіційно залізнична гілка була здана в експлуатацію 15 серпня 1895 року. Відкриття суміжної залізничної лінії Воронєнка — Надвірна — Станіслав відбулося майже на дев’ять місяців раніше, а саме 19 листопада 1894 р. 


Будівництво залізниці закінчилося урочистостями у м. Кошице, куди приїхав сам цісар Франц Йосиф І Габсбург. 

Спорудження залізниці в цій гірській місцині, як і через інші карпатські перевали, без сумніву, стало своєрідним «вікном у Європу», що сприяло соціально-економічному розвитку цілого Карпатського краю. З Рахова почали курсувати прямі потяги до найбільших міст Європи — Відня, Праги, Будапешта... 

Після Другої світової війни Закарпаття відійшло до Радянського Союзу. Частина залізничної гілки опинилася на території Румунії. Вже минуло кілька десятиліть, як унікальний відрізок залізниці понад Тисою від Рахова до Ділового (Требушан) практично перестав використовуватися. 


Дослідження проводилося за матеріалами: краєзнавця М.Ткача, та кандидата біологічних наук М. Волощука. 

Гуцульська кухня - секрети місцевих жителів. Традиції і сучасність

Повага до батьків, звичаї, обряди, велика кількість вірувань  збереглися на Рахівщині й досі.  Fun-Route доводить це власним прикладом. Сімейний недільний обід - це традиція, яка передається з покоління в покоління. За такою традиційною трапезою, всі члени родини відчувають спорідненість і близкість.

Щонеділі, майже у всіх родинах готують автентичні  гуцульські страви. Сьогодні, у родині Каті готували кулешу та мачинку. Секрети приготування гуцульської кулеші передаються з давніх-давен. Саме тут, її готують не просто як кашу, а мають свої секретні  ммагічні інгредієнти. А найголовніше - це згуртованість всіх членів родини та поєднання любові до рідного краю, відтворення у сучасному житті етнічних традицій та духовної культури предків. Так як, сідають за обідній стіл після приходу із церкви.


Берегти пам'ять про своє етнічне минуле та продовження життя традицій - це одне з пріоритетів сучасних гуцулів.

пʼятницю, 22 лютого 2019 р.

Fun-Route вчиться сортувати сміття

Учасники команди Fun-Route закликають всіх мешканців регіону не бути байдужими до навколишнього середовища. 


Днями, ми побували у Ясінянській селищній раді, де вже активно взялися за актуальну проблему сьогодення.



Експерти прогнозують, що такими темпами кількість відходів, як 2 мільярди тонн сміття у рік, може зрости до майже 3,5 мільярда тонн всього до 2050 року.  Проте покращити ситуацію допоможе сорутвання та переробка сміття.
Fun-Route зробили добірку деяких ресурсів, що допоможуть правильно сортувати сміття та порадять, куди його можна здавати:

Мобільний додаток "Сортуй" допоможе визначити тип сміття, а також те, як його підготувати до переробки. Додаток також допоможе знайти найближчу станцію сортування.

Корисний інтерактивний ресурс Garbage31 наочно показує, що відбувається з різним типом сміття, скільки потрібно часу на його природне розкладання та містить карту з пунктами прийому по Україні.

На Facebook-сторінці "Україна БЕЗ сміття" можна знайти безліч інформації про сортування та правила прийому сміття, адреси пунктів прийому.

четвер, 21 лютого 2019 р.

Fun-Route долучається до святкування Всесвітнього дня екскурсовода

Всі люблять подорожувати. Fun-Route уміють подорожувати зі смаком. Подорожуйте разом з нами!

Мабуть, що кожен з нас, хоча б раз, тай був на екскурсії. Щоденно в усьому світі сотні тисяч екскурсоводів відправляються разом зі своїми підопічними в подорож у чарівну країну - Країну Знань. 
Екскурсоводи - це одна з найблагородніших і потрібних професій у світі, адже вони є колективними зберігачами всіх знань і творчих здобутків людства, незалежно від того про що йде розмова - про галерею живопису, архітектурні ансамблі, музеї техніки чи Карпати гори))
 У своє професійне свято ці чудові люди абсолютно заслужено приймають поздоровлення від своїх вдячних глядачів і слухачів. В якійсь мірі ми вже теж стали гідами-екскурсоводами. Так, що зі святом і нас теж))

Датою заснування Дня екскурсовода вважається 1990 рік, 21 лютого.


Fun-Route вшанували День Героїв Небесної Сотні

Цими днями минає п’ять років найдраматичнішої  сучасної історії України – масового розстрілу активістів Майдану в Києві. Криваві події 2014 року сколихнули не тільки Україну, а й увесь світ.

Революція Гідності - навчила бути небайдужими, брати на себе відповідальність і стояти за Україну до останнього подиху.  Приклад тому – героїчний захист східних рубежів країни українськими військовими, в тому числі нашими земляками, це  волонтерський рух, дякуючи якому вдалось підняти армію з колін і зупинити наступ ворога, це самопожертва в ім’я незалежності.

Всі рахівчани та зокрема команда Fun-Route висловлюють щиру вдячність та пошану всім тим, хто без вагань став на захист України та поклав своє щире синівське серце до її ніг, чий героїчний подвиг став прикладом для майбутніх поколінь.  Меморіальний захід розпочався  ходою, школярі несли портрети всіх 104-ох Героїв України.

Участь в урочистостях взяли очільники району і міста, представники установ та організацій району, освітяни, громадські активісти, духовенство і небайдужі містяни.
На площі перед будівлею Будинку культури запалили лампадки у пам’ять людей, що віддали свої життя за Україну.
За всіма загиблими на Майдані, хто боровся за свободу, священнослужителі провели поминальну панахиду, лунали проникливі вірші та пісні.

Fun-Route запрошують у la Pasta

Траторія la Pasta знаходиться у самісінькому центрі Рахова. Вид з вікна захоплює у будь-яку пору року. Гора Менчул височіє прямо перед вами і можна смакувати  улюблену піцу на дровах та насолоджуватися природою. Панорама неймовірна! Ще краще, коли світить сонечко.









Саме в  la Pasta ми провели "День зимових іменників"



Довідково: Траторія - тип італійського ресторану з відповідною кухнею.

середу, 20 лютого 2019 р.

Спадок предків, чи є серед Fun-Route нащадки мольфарів?

Правдивий образ мольфара - глибоко духовна і сильна тілом та духом людина, яка дає зрозуміти одну просту і важливу Істину: "Свято шануй свій рід, свою культуру, живи в ладу з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання - пізнай себе...". 
Місцеві мешканці, та і сам голова селища Ясіня  Едуард Зелінський, запевняють профікемпівців, що на Гуцульщині живуть справжнісінькі ворожки і чаклуни, на чию магічну допомогу може розраховувати кожен. З вікопомних часів у Карпатах живуть люди, котрі володіють надприродніми здібностями і ця тема дуже цікавить профікемпівців. Магія завжди посідала неабияке місце у житті гуцулів, а ми нащадки їх, тому відчуваємо прилив енергіії та сил, коли мова йде про мольфарів та чаклунів. Можливо, у когось з учасників команди тече кров справжнього чарівника?  Тому, ми вирішили детально дослідити та розібратися  "Хто такі мольфари, звідки ведуть свої стежки? Яке походження має дана назва? Що ми знаємо про сакральні предмети карпатських жерців - мольфи?"

"Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: - Стій! Я тебе не пускаю! ... Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу. 
("Тіні Забутих Предків", Михайло Коцюбинський).

Так історично склалося, що в Карпатах живуть люди, які володіють досконалими знаннями про Людину, тонко відчувають Всесвіт і Природу, можуть у стані трансу спілкуватися з душами померлих та виліковувати тяжко хворих. Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, відьмаками, чарівниками, примівниками, кудесниками, хмарниками, планетниками, мольфарами... Слово "мольфар" побутує, в основному, у гуцулів і оповилося різноманітними легендами та стало асоціюватися із тими, хто досконало володіє магією, може викликати дощ, замовляти град та бурю, керувати погодніми умовами, бачити майбутнє та лікувати тяжко хворих. Вперше, в Україні про карпатських магів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків”, котра відразу ж стала класикою української літератури, а пізніше її екранізував грузинський режисер Сергій Параджанов, який ще більше популяризував Карпати, з великою майстерністю зобразивши гуцульські традиції. 

"Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... 


А чому ж мольфарів назвали саме мольфарами? Цікаву аналогію з “мольфар” зустрічаємо у давньоруськім слові “молнія”, себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався – “мьольнір”. Більшість мольфарських обрядів пов’язано саме з цим природним явищем. 
Дерево, уражене блискавкою, вважали священним, з нього виготовляли сакральні мольфи - заговорені предмети, які володіють магічними властивостями, та гуцульські етнічні інструменти, які відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом, могли вводити людину в транс, лікувати звуком. Були у мольфарів і громові палиці - ними відганяли грозові, градові хмари.


Мольфари також лікують освяченою водою, молитвами, замовляннями, травами і зіллям, виготовленими власноруч. Хрест з осики, градовий ніж – це "знаряддя" магів, які допомагають відганяти грозові хмари. У карпатських магів є особлива традиція – обряд "набуття сили". Щоліта вони усамітнюються у горах, у підземних печерах, де проводять 12 днів без їжі і води. Так маги очищаються від негативної енергії.

Селяться карпатські чарівники переважно на окраїнах сіл, у високогір'ї, де їх ніхто не знав і не бачив. Доводиться долати чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника. Кожен, хто пройшов таку подорож, вже заслужив, щоб поважний старець вислухав його, дав гідну пораду.

Мольфарів зображали по-різному: дужими, вусатими, бороданями, з важким поглядом і чорними густими пасмами, у косматій ґуні, мудрецями. Доповнює образ мольфара чорний кіт. Саме чорні коти неодмінні учасники магічних обрядів і таїнств з давніх-давен. Кіт для мольфара - своєрідний оберіг, "прикордонник" паралельних світів, ладує простір у якому живе і творить чародій. Борони Боже бити чи знущатися над котом - за це неминуча розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити зухвалість, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть усю свою магічну силу проти кривдника.


Певні джерела вказують про зв'язок слова "мольфар" із земноводними, а саме на спорідненість зі словенським "molavar"  - вуж, змія, полоз.  У словенському фольклорі це не просто плазун, а істота, подібна на василіск. Тут варто згадати про безліч повір'їв та ритуалів пов'язаних з плазунами і мольфарами на Гуцульщині. Значна кількість мисливських обрядів Карпат, метою яких було забезпечення успішності полювання, була пов’язана із гадюкою: "Для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб її нїхто не урік, мисливці застосовували наступний засіб: брали жало гадюки, гадючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Після цього дев’ять разів окреслювали цим навколо рушницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі". Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходився далеко звук пострілу, горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи наступне замовляння: «Острас була, як вогонь; когос заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого закрасит, аби не втік». Цим порохом набивали рушницю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, надавав зброї захисту. Серед мисливців панувало повір’я, що шматок гадюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів.
Отже, з усього вище сказаного, можна впевнено сказати: гадюка, жаба і змія - тотеми мольфарів, і відіграють величезну роль у віруваннях Карпат. Їх приналежність до двох стихій - води і вогню, зумовила зв'язок з небесними явищами та можливість ними маніпулювати.



Мольфи як сакральні предмети карпатських магів 
Мольфа – це замовлений, одушевлений предмет, який використовується у магічній практиці карпатських мольфарів. Дехто з дослідників вважає, що саме від слова «мольфа» і походить назва «мольфар». 

Мольфою може стати будь-яка заговорена річ віщуном, чи це використовувана у побуті, наприклад клапоть тканини (стрічка), чи це річ з металу - мосяжні персні, медальйони, згарди, чи просто знайдена річ - камінь, скалка з дерева або перо птаха, зуб, кості тварини. Найбільша особливість мольфи - замовляння над нею, тобто ритуальна частина - примівка або молитва, яку виконує над нею примівник. Власне, з цього моменту предмет і стає магічним – стає мольфою, набирає захисної, оздоровлюючої або атакуючої дії. Замовлянь є чимало: на любов, на силу, на багатство, на красу і т.д... Маг обирає те, яке йому необхідне і вимовляє з особливою шаною, від щирого серця. Переважно, в обрядовій практиці відуни звертаються на чотири сторони світу -  чотирьох стовпів світотворення - північ, південь, захід, схід та до чотирьох стихій-першоелементів - води, вогню, повітря, землі. Уже потім, мольфа довго служить чародію, може передаватися з покоління у покоління як спадок, а якщо загубити її - дивним чином повертається назад до свого володаря. 

Ми розглянемо основні види карпатських мольф:

Громовиці Невеличкі скалки з природніми отворами, які відоколювались від ураженого блискавкою дерева, є беззаперечними атрибутами будь-якого мольфара, його власного магічного досвіду. Кажуть, що удар грому – то удар самого Бога, який женеться на колісницях по небозводі і блискавично стріляє  спопеляючи усе лихе.

Чимало є людей, у яких потрапила блискавка та вони дивним чином залишались живими й виявляли у себе дар яснобачення, екстрасенсорні здібності та можливості (магізми). Тому, для примівника за щастя тримати у своїх руках цю уражену блискавкою мольфу.  Щепку громовиці кидають у дитячу купіль, щоби маля було здоровим. А якщо її носити при собі - жодна блискавка не страшна.


Громова палиця і градовий ніж Їх у своїй діяльності використовували градівники та хмарники: 

Градовий ніж - є містичним знаком на сторожі життя мольфара, його вірним заступником і другом. Міг встромити у дерево, а звідти лилося молоко, міг камінь у сир перетворити ним. Ножем припікали виразки, лікували рани від укусу гадів. Освячували градовий ніж так. Опівночі, на Святвечір або Великдень, розібраний до гола, мольфар на дворі вирубує з коси чепелик - маленький гуцульський ніж, кладе 12 страв у миску (магічне число, 12 місяців у році), бере свічку, сокиру і стає на порозі коло своєї хати й замовляє: 
"Градового царя, Білого царя, Царя чорнокнижника, усяку лиху годину, усі потусторонні сили, опирів, демонів, босорканей, як вони не мають права прийти-підступити до моєї вечері, так би вони не мали права прийти-підступити на цілий рік до мене! До мого обійстя, до моєї газдівки, перешкоджати відвертати град, щоб не мали сили і пуття показатися йому"

Й так три рази він закликає, стає обличчям до Місяця, на чотири сторони світу і закликає до Тайної Вечері. У цей вечір мольфар немає права нікуди зі свого обійстя йти, навіть до найближчого сусіда чи брата.
На громових палицях або рукоятках градових ножів різьбили символи грому і дощу - громівники або так-звані перуниці (шестиконечні розетки) - знаки громовержця Перуна, у вигляді шести або восьмиконечної квітки, чи то пак спиць, вписаних у коло, тим самим являючи собою громове колесо – друга назва цього символу. Громівники масово поширені на Галичині, в Карпатах, на Балканах, досі зустрічаються на старих сільських чи міських будівлях, оселях, домашніх скринях, ложках, побутових і господарських речах, свічниках, зброї тощо.
Громовик (розетка) на давньому карпатському гребінці та на щиті галло-римлянина.  Пряжка від гуцульського ремня з громовиком.

Гуцульська скриня з Громовиками.

Гуцульські обереги, символи Сонця, залишки солярного культу аріїв. Згарди замовляли, а тоді нанизували на ланцюжки – ретязі, одягали на шию, коли проводили ініціацію. Коли проводили ініціацію вдруге, нанизували ще один згард. І так раз за разом, кількість оберегів зростала і вони лягали вже не в один, а кілька рядів, наче ордена, що свідчило про високий духовний рівень мольфара, авторитет. Для з’єднання згардів служать так-звані чепраги — дві, переважно круглі, пластини, оздоблені карбованим або ажурним орнаментом. В центральній частині декору пластин розміщуються різноманітні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола... Таке кольє із згардів і медальйонів виконувало потужну захисну дію. Однак, з часом практика занепала, як і все решта, згарди втратили первинний зміст, рівнораменність перейшла у форму розп’яття, їх дарували вже просто так, як прикраси на іменини жінкам чи дітям.


Згарди - солярні символи Карпат.

Мосяжні персні 
Масивні, з високим рельєфом у вигляді голови Арідника, Щезника або Чугайстра (духи опікуни, духи ініціації), відлиті з латуні, бакунту і нейзильберу (сплав міді, нікелю і цинку). Виготовлялися індивідуально, носилися як обереги, символізували безсмертність душ, союз земного і божественного, колесо безперервності. Одягнувши їх, можна було відкрити небесну браму, браму часу - потрапити у минуле, майбутнє або паралельні світи, стати невидимкою у світі Явному. Такі персні захищали від стріл, пострілів пуль, ударів. Декорувалися солярним орнаментом, який гравірувався і доповнювався кольоровою замазкою (зеленою або червоною), що імітувала емаль, а також вставками із різнокольорових камінців.  



Тотеми 
Духи звірів або птахів, властивостями яких наділяли себе гуцульські шамани, застосовуючи або головні, або нашийні, або ручні обереги з: шкіри, кості, рогу, клика, пера, шерсті та ін.  Наприклад, примівник Нечай до своєї кресані або рогатянки (гуцульський головний убір), у залежності від пір року, чіпляв перо фазана. Завдяки цим оберегам, обрядодій міг скликати своїх тотемних духів-помічників у будь-яку важливу чи скрутну для себе хвилину, зробити так, що нападнику здаватиметься, що на нього летить сокіл чи біжить вовк - відповідний тотем чаклуна. Тотеми були завжди у розпорядженні відуна, він повсякчас спілкувався з братніми духами тварин. Щоб обрати тотем, людина повинна була стати на Шлях, пізнати своє "Я", оволодіти знаннями про потаємний стан речей і, звичайно, безмежно любити Природу. Іноді навіть й цього достатньо. Недаремно, звірі так часто фігурують у гуцульських казках в різних якостях. У трипільців найпоширенішими були тотеми: бика, коня та оленя.

Магічні камені 
Будь-який камінь, по суті, є магічним, бо окрім кристалічної, має ще й інформаційно-енергетичну структуру, яка формувалася на протязі десятків тисяч років. Ця структкра у своїй основі подібна до людського тіла, завдяки чому камінь впливає на стан, почування та здоров'я людини.  Прозорі (світлові) камені - відносяться до світу Богів, камені темної окраси - до підземного світу Наві. Окрім того, кожний камінь володіє природною стихією: Вогню, Повітря, Води або Землі, в залежності від місця, де він "родився". Коли його витягають з його усталеного місця, камінь оживає, вдруге "народжується", зливається з енергетичною структурою свого господаря. Відбувається взаємодія властивостей каменя і людини. Та бувають  й камені паразити. Іноді занадто не відповідальне ставлення до свого каменя - зневажливо викинути, плюнути, лихословити може привести до негативних наслідків, фізичних збитків. Не всі люди мають право працювати з камінням. Скупі, ласі до грошей, фанатики, невігласи - можуть віддати своє життя. Магічні камені не люблять образ і не прощають зради. Шамани завжди розглядали камінь як живу особу, котра має свій характер і поведінку. Каменями лікувалися, у тому числі від безпліддя, ними знімали болячку, порчі.



Громниці 
Громові свічки або громниці вважались в народній магії дуже сильним магічним оберегом. За їхньою допомогою від окремої хати, села чи поля можна було, наприклад, відвести блискавку чи взагалі грозу. Чи навпаки – закликати у посуху грозу з дощем. Тяжко хворіючим давали в руки запалену громницю, прохаючи при цьому очисну та цілющу силу прогнати хвороби. Одним з найпоширеніших ритуалів припинення грози був обхід будинку з запаленою громовицею. Воскова свічка, освячена в день Стрітеня, служила великим оберегом від природних катаклізмів і трепетно зберігається в кожній гуцульській сім'ї.



Звичайно, це не увесь перелік мольф. У своїй практиці карпатські чарівники застосовують ще безліч усіляких цікавих елементів: наприклад громові свічки, металеві предмети, ключі, а також і музичні інструменти, такі як: ріг, трембіта, дримба, сопілка, різного калібру дзвіночки. Ці інструменти викликають стан зміненої свідомості, граючи на них, жрець входить у глибокий транс, може звуками паралізувати (гіпнозитувати) людину чи привабити тварину. Гуцульські музичні інструменти високо цінують у всьому світі, їх використовують для лікування психіки, внутрішніх і фізичних вад людей, імітуючи ними звуки Всесвіту, звуки життєдайної Природи. 


Через незвичайні здібності та малочисельність мольфарів боялися й водночас цінували на селі, їх вважали посередниками між двома світами - явним і потойбічним, часто на них покладалася духовна відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, тому їх часто порівнювали з Богами.

З приходом християнства, зміст мольфарства був покручений, а мольфарів стали ототожнювати з чорнокнижниками, які роблять шкоду людям. 



Як бачимо, мольфарство – велике мистецтво і надзвичайна відповідальність, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед народом. Без відунів – світ втратить сенс, втратить цінності. Мольфари – наша автентика, те, що робить нас унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу. 

Мольфаром може стати далеко не кожен. Як правило, древні знання передаються з покоління до покоління по чоловічій лінії, хоча зустрічаються і жінки-мольфарки. Перед смертю мольфар зобов'язаний передавати свою силу спадкоємцю, інакше його смерть перетворюється у справжнє пекло. Мольфарство — грань надзвичайної відповідальності, у першу чергу, перед собою, перед Богом і нащадками, перед своїм родом. Якщо людина не спроможна відповідати за свої вчинки і слова, не спроможна вистояти перед життєвими трущнощами та негараздами, утримуючи світло і Божеське добро - цей щлях не для неї. Мольфар - той, що отримав знання від Вищих Сил, і їх не купиш, і не продаси за будь-які гроші. Мольфар не хизується своєю справою, і тим більше не робить з неї прибутки, а несе її як нелегкий вирок долі — служіння людям та Природі в ім'я справедливості. Дар мольфара не дає йому права жити для свого задоволення, збагачення. Але й не дає права відособитися, замкнутися від світу й людей, які потребують допомоги. Мольфар -  це покликання - захищати світ і людей у ньому. 


Fun-Route - будні. Підготовка до масштабного районного заходу

Триває клопітка підготовка до проведення профінформаційного масового заходу для учнівської молоді Рахівського району "День кар’єри&quo...